Cairo

Давайте чесно: в мене надто затовсті губи і непереборна пристрасть до алкоголю та шоппінгу аби стати новим Ріхтером у цьому нікому не потрібному двадцять першому столітті. Мені 30 і звати мене Олаф. Мене просто попросили написати етюд. Це все дійсно нескладно: тебе просять написати етюд, а ти кажеш «ок» вже потім розуміючи, що життя поступово наближається до endspiel фази – це коли ти односкладово-стверджувально відповідаєш на на усі прохання. Але Олафа попросили написати едюд коли капав дощ і бруківка вже не могла більше переносити моє існування туди-сюди: яскраво-жовте світло бра, зелені стіни нещасної її кімнатки і зів'ялі квіті у вазончиках. Етюд з гуманітарним драйвом мене і Олафа попрохала написати Оксана, 36 років. Утім, не всі квіти у її кімнатці були мертвими і сама Оксана не виглядала на 36 років: вправний макіяж, makeup принагідний, бруки за 125 гривень, 36 років за її тендітними плечиками; вона сидить і читає “Modern Art”, а я перу шкарпетки у пральній машині Bosch і палю Camel. Я знаю, що їй не подобається коли я палю в той час коли перу свої шкарпетки у пральній машині Bosch, але я продовжую палити і прати свої шкарпетки. Саме тоді з сусідньої кімнати лунає її медовий голос:
- Олафе!
Я невдоволено цокаю язиком. Dона слухає Passio Пярта.
- Що, люба?
- Олафе!!!
- Що, люба?!!!!
На обід приготовано омлет з помідорами і я дочитую чергового Муракамі у ванній кімнаті. Я сиджу біля пральної машини Bosch, палю Camel і точно знаю, що за мною плаче нобелівська премія, я планую отримати її у 2327-му році (вірусологія), і мене неабияк дратує, що омлет вже застиглий, на дворі капає дощ, дитячий майданчик порожній і Оксана зараз попросить мене винести сміття.
- Олексію, винеси, будьласка, сміття.
У мене чорна шкіра. Олаф білошкірий. Мене дратує така бруківка, Олаф ставиться до неї належним чином. Мене дратує, що у 2327-му році я не стану нобелівським лауреатом. Олаф, прикриваючи долонею невітні зуби, стиха регоче дявол. Чорношкірі люди Богом створені аби лазити по деревах, а не виносити сміття із хати заможніх газдинь. Але я покірно беру мішок і йду виносити сміття. Пральна машина крутить мої чорні шкарпетки, Оксана читає «Modern Art» і слухає Passio Пярта і покищо все ок, наразі вона не знає, що назавтра здохне її хомячок і Андрій Сухорученко, слідчий прокуратури, звинуватить мене у вбивстві. Наразі вона продовжує:
- … і тойво, напиши етюд. Той, що ти хотів. Про рибу і духовий оркестр.
- Ок, напишу, - кажу я у відповідь, натягуючи на голову підарку.

Вчора було 3 года як я пишу всяку херню у жж.
А наразі Vana Tallinn і самый умный по 1+1
Їсти не хочу, але якщо щось - маю highly recommended тушонку від "ТОВ Черкаська Продовольча Компанія".
Був дома тиждень, у Чернігові ходив на Десна вс Дністер, 1-0, тисяч 12 на стадіоні, аншлаг, Десна - чемпіон!, пиво в рукавах, салют, а потім, в найкращих традиціях перехідного віку, - майже забуте розпиття літри у подворотні на Ниві з братом і його друзями.
Коротше, отаке. Вчора було 3 роки як я пишу всяку хуйню в жеже.

Волинь - Десна 0-2
Життя прекрасне, воїстину...

Десна - ФК Львів 2:0
Життя прекрасне

D’evenin’, мої любі друзі.
Який у вас найулюбленіший шрифт? І, звісно, розмір того шрифта.
Тобто яким шрифтом і розміром його ви, наприклад, пишете злосні і сповнені нєнавісті імейли, а яким послуговуєтеся аби описати інтимні всілякі такі речі у блогах?

А я ок, нідаждьотєсь  Я от тут сиджу і п’ю варцихе. Ага. Поки хтось там робить цей увесь наш світ кращим – я сиджу на Рубчака, п’ю коньяк, і MS Word 2007 за мене виправляє «пью» на «п’ю». Не певен чи це все на краще, але гм…

А під мій суперсценарій суперкіна (кіно – чорно-біло-хуй-кому-понятне-крім-рагулів, сценарій – звісно, суперненаписаний), де фінальна сцена під суворим небом та дрібним осіннім дощем (а як жеж!): 8-річний хлопчик, тримаючи досить здорову валізу, котра видимо заважає просуватися, цілеспрямовано, але разом з тим якось невпевнено (адже він час від часу озирається, наче ото щось забув) плентається грязьким полем, все далі й далі віддаляючись від села, так от, під таку сцену я срочно хочу перший ноктюрн Шопена (Ашкеназі). Хлопчик буде в кадрі, але ототожнюючи головного героя (позитивного і водночас такого, як і ми), котрий кадром раніше помер у своїй занедбаній садибі від якогось непевного пійла у віці 49 років. Ну да, просто а хлопчик цей, акі ангол небесний, буде шльопати собі з важкою валізою посеред цієї чорнобривої негоди, озираючись, і поза кадром будуть плакати над труною родичі, а шановні телеглядачі будуть думать і гадать, йобтв, хулє, а куди піздує той 8-річний малий? На зупинку потяга на 132-мому кілометрі чи він, йобтв, теє… внатурє ангєл?!!! І уявляєте? – над оцим усім буде звучати перший ноктюрн Шопена. ..Ну а потім ясно випаде перший несмілий сніг, а потім мороз шибки приморозить, сусіди будуть колоть свиню, а потім сніги вщухнуть, буде лов чахоні, а потім мама посадить чорнобривці і сусіди куплять нову свиню, а потім у дворі буде сипатися каштан, а потім чиїсь діти підуть до першого класу, і т.д і т.п, тобто все таке, що, зазвичай, не потрапляє до кадру та попри все свідчить за життя, а не за смерть. Ок, за життя поза кадром.

Сьогодні Карпати вс. Динамо. Бажаю успіху Динамо, але все одно Десна – чемпіон!

Бережіть себе і оточуючих. Не пісяйте на привокзальних клумбах.

Ностальгічне фото у Андрія:
http://remix-filosof.livejournal.com/228787.html
Одне з любимих місць у Ромі. І не токо тому, що я там прямо жив.

Повірте, якось не зовсім зручно було перед вічністю пити пиво на місці де було спалено Джордано Бруно, але хайнекен (на худой канєц настро адзурро, ну ілі уж зовсім на худой канєц - bra(:)u за 60 центів 0.7) йшло нібалуйся. І вот шо саме тоді було найнезрозуміліше: я стояв, пив пиво і нєдоумєвал - як єті всє жалкіє людішкі можуть пити пиво (чи вино, чи ше там шото) в такому місці?!! Здавалося, що тільки я маю на це право. Я двічі бачив Папу Римського. Однажди, правда, далеко у вікні на щонедільній проповіді. А проповідь не допомогла, я всьоравно увечері бухав віскі і дивився ItaliaMusic Channel у готелі повечерявши попередньо німецькими сосисками.

А іноді, годині о третій-четвертій ночі, коли вже ставало зрозумілим, що я ніяк не засну, я брав пляшку з собою і, хіхіхі, йшов разговарівать за жизнь з Джордано на порожню пяццу квітів... Отакий от я прям романтічний мущіна, бляха. Я спілкувався російською та українською, жаловався шо тут кожної ночі дуже багато бруду (недоїдені гамбургери, розтоптані жестянки з-під коли та пива, листівки Unione degli Atei e degli Agnostici Razionalisti, етс), шо ми живем не хуже чім ви, шо нуканєшно все относітєльно, жаловався шо глобалісти вже заєбали, але Бруно був неразговорчівим, утім, я прекрасно його розумів.

Зато я сьоні шото комунікабельний...
Пока.

New car...
Caviar..
4-Star daydream.
Think I'll buy me a football team!

BTW, депопало я тепер вже не сцю :( Такі да, noblesse oblige. Але ми поступово поборемо цю оказію, eh?

Історія розповідає, що Закарпаття до 1939-го року входило до складу Чехословаччини... (FIXME!)
З цього приводу достойний уваги скайповий перл від мого словацького колеги Івана, півгодини тому:

Ivan: What's your email - xxx@xxxx.ua ?
Me: Ah, no. xxx@xxxx.sk
Ivan: ooops, so Ukraine is a part of Slovakia again? :)))


Lee Konitz у філармонії? Чи я знову шось переплутав...

От ізза такихот єбонутих мудаков і чорнобиль єбонув. Году едак в 85-86-му...

Привіт, Привет, Hello, Сiao, Ahoj, Hej, Hoj і прєвєд і гудафтенун.
В мене ось є диск (я наразі мацаю буклєт, слухаю) котрий привіз мені з Дулута (сешеа, південна амєрєга) Alexey Kacharoff, київський хімік в минулому (eh, шановні мої співвітчизники...): Valentin Silvestrov, Symphony #6. Сільвестров - це наш з вами, шановні мої співвітчизники, земляк. І от питання до вас, шановні мої співвітчизники, к-рі голосують про видатних українців і слухають за голодомор: йобана в рот, якого хуя твір сучасного українського композитора мені везуть з амєрєги?!!! Друге питання до вас, шановні мої співвітчизники: якого хуя маршрутка по-імєні 16 (шеснацать) інколи має такє свойство аж даже двічі не зупинитися ібо sorry buddy, I'm full of (totally filled...)... Переповнена ким? Переповнена чим? І шо, мені приємно відповідати на (відверті, після третього бренді) запитання моїх імпортних колєг типу "ви шо, дибіли?"?!!! Ні, вибачте, мої дорогі співвітчизники, мені не приємно відповідати на цілком слушні запитання. Ми всі поборемо цю неприємну хуйню разом, eh?
Хуй там. Ми, нажаль, нездатні нічого побороти, ми, нажаль, виховали своїх дітей такими, аби вони тусувалися по підїздах, сцяли у ліфтах і бухали дешеву горілку куплену у нічному ларьку. І от тепер ненада мені вашого йобаного бравуру шо от щяс і сразу, не треба мені псевдонародних слоганів і комерційних дискурсів, не треба робити штучний блиск в очах. Мені соромно, що моя мама, пропрацювавши 40 років у лікарні має пенсію в 15 раз менше аніж моя зарплата. Мені дивно, що вчителі отримують зарплатню дуже смішну. Медики і вчителі. Блядь, йобана в рот.... А чи це не ті люди до к-рих ми йдемо коли в нас шотонєто і чи то не ті люди котрі виховують наших дітей? Фактично, люди, з которих починається ВСЕ і котрі дійсно здатні дати надію, що рано чи пізно ця неприємна хуйня буде таки подолана. Ага, да, а по тілівізору все про нашу з вами, шановні мої співвітчизники, Батьківщину... про російську мову, про Бандеру, сукі кажуть про то, що давайте, сукі, прокинтеся... І безапеляційно пиздять про то, шо нєсмотря на неприємну хуйню, у нас так ілі іначє все буде, шановні мої співвітчизники, заєбісь.
Вдалого тижня, шановні співвітчизники.

Юдіна (прото). Дівчина з села, дівчина, з якою головний герой (Пригодьго, прото, pork, просто) вчився поруч в одному класі восьмирічної школи і після уроків разом з скулмейтами ходили вони разом на спортивний майданчик спускатися з ракети (один епізод, сторінок на 5, з ремінісценсіями, вічно зачиненим і занедбаним шкільним погребом, маленькими червоними та кислими яблуками у пришкільному саду, першими дитячими піськами, лопухами і щастями повні штані, а також прочімі укусностями для лохів), вони ходили спускатися з ракети, з ракети, яка дозволяла спускатися собою у 1983-му році, таких ракет, нажаль, вже не роблять, і Пригодьгу і Юдіной бракує тієї ракети на шкільному подвірї восьмирічної школи, хоча вже 2007-10-14 і мають обоє сімю і обоє дуже-дуже нечебто щасливі з того, але ж отая о ракета, котра однією дниною раптом зявилася ротом роззявленим наче акула вже не дозволяє нашим героям дивитися спокійно в зеркало і стають вони від того похожими на полохливих голубів, так, Твір не буде позбавленим недолугих алегорій і прочіх епітетів. Ок, дзеркало. Таке має відбуватися асинхронно: або він, або вона першими збагнуть посеред буденности тую восьмирічную школу, ракету, село, піські і кислі яблука; і якщо таке нарешті відбудеться, то от саме тоді неперевершений Автор інтродьюсає Головного Героя: як той 11 вересня 1989 р., купивши кавуна в магазині «Овочі Фрукти» та сповнений небесної благодаті та неголеної наївності, в картастих жовто-чорних штанях, вітаючись з односельчанами, бравурно піздує вулицею Щорса: кавун у сітці наразі і попереду, - як відзначає Автор, - незчисленна кількість сумнівного кшталту оргазмів.
Ну і ясєн хуй, шо в один із вівторків 1989-го з неба почне падати риба.

«…краще, ніж децибели, які руйнують мозок...» – це сказав хто би ви думали? Да, Юджин Станковичь, композитор. Євген Станкович. Композитор. Суто антидецибельний янгол 21-го століття, к-рий дозволяє собі публічно ганять паражняк сцуко. Такий собі дружелюбний і комунікабельний чувак. Тобто я просто припух, почувши його інтервью по 1+1... Корочє, ladies and gents: класика – це вам, сукі і підараси, не рок і не поп...»
Блядь, я просто хуєю нездатності талановитих людей інколи просто ПАМАЛЧАТЬ.

(А я вже мало не уклінну писав Айхеру про Станковича....)

НЕОБОВЯЗКОВЕ. Я маю певний ліст сучасних достойників, якими я іноді дозволяю собі похизуватися в неформальних розмовах за жизнь тут і там між імпортними і нашими колегами-друзями (яких я ще не встиг послати нахуй, TBD). І я виключаю з цього ліста достойного композитора (без іронії!) Євгена Станковича. Там і так небагато люду, але без таких буде якось комфортніше... Я так думаю собі.

Бо така творчість понарошку. Там грані, все таке... І інколи забуті обертони. Так що, майже недаремно...

(Бля, ще одну людину нахуй посилаю... А не забагато лі за останні 3 тижня?!!!!)

Якщо щось, то ми йдемо до вас. Бережіть себе.

gc:
1. Треба всім навчитися _толерантно_ посилати один одного нахуй і воздвигнути цей акт до рівня шнурування власних мешт;
2. Слухати і читати у вільний від роботи час, і памятати, що всі, кого показують по тєлєгу чи друкують - є так або інакше дотичними до виховання наших дітей. І коли вас попросять дати івью на камеру, то тогда ви, можливо, просто і чесно скажете "пішли нахуй", усвідомлюючи, що це набагато шляхетніше аніж дрочити привселюдно нісенітницю.
3. І тоді навіть найпростіші акти набудуть охуєнно-неочікуваного, але разом з тим повністю темпорованого контенту/сенсу.
4. Блабла.
5. А хтось таки слухав Станковича? :)

Танго. Так, чувакі і чувіхи, танго. Чи то пак танго. (ганок, не найшов кнопку, а чи суттєво?) Минулося мені сумнівне народження танго непомітно і з присмаком контрабанди – я поринув у триденний trident of spirit звідки нажив лише нежить, к-ра поступово (і, звісно, очікувано) перетворилася на ще одного дракона. Впрочєм, цей темпоральний драгон не має нічого спільного з тими драконами, к-рі мешкають в наших серцях – адже йдеться наразі лише про передвісники ангіни. Потім все утихомирилось, натомість почався класичний перформенс напівбредовий: «Якого хуя?!». І дзвінок від мами: «В тебе все добре? Ти мені погано наснився...»

Модно писати много і через кому, отож: носовик, колдрекс, план захоплення світу зненацька, gitanes, температура, коняк, лептоп, вороння за окном, настільна лампа, купа сміття на кухні, чемні ріплеї англіскою, завжди якоготохуя брудне скло окулярів, oracle, якісь дивні сни, пішовнахуй, немотивоване бажання зробити щось гарне і корисне (послі третьої чарки - безплатно), крах світу наранок, план захоплення того ж таки світу reviewed, соплі, соплі, кашель, маньякальна пристрасть до невмотивованих належним чином складнопідрядностей, прагнози палітікав, Il fumo uccide,..

Для тих, хто має можливість спілкуватися зі мною ріалтайм (пішлинахуй!):
... тому не дивуйтеся будьласка коли я так slightly (як це понашому сказать блядь!???) просто скажу у Ваш бік: «Пішов НАХУЙ!» Я ісправлюсь. Немного спогодя.

А спочатку хтів писати про танго... :)

Повертаючись додому. Частина перша. «Повертаючись додому послі роботи»
Отож, повертаючись додому з роботи (ну, звісно не додому, а...), я такими моментами чомусь уявляю зовсім для себе незрозумілі картини кшталту «а в цей час, у Москві (ок, не в Москві, а у Львові, ок, не у Львові, а в Дубаї, ок…) сидить в гламурному флеті акото серіалами показують мужчина. Сидить мужчина, к-рий хвилиною тому недбало по-голівудські кинув пєнджак у куток вітальні і, поспішаючи, вільно вмостився у мякеє дивані, перед тим взямши строго недопиту пляшку (строго недопиту, себто напівпорожню!, це важливо!), недопиту фляжгу віскі або коняку і невловимим рухом великої пучки правої руки увімкнувши Генріха Нейгауза играющего(рос.) L.van Beethovena перед тим як, власне, вмоститися у мякеє теє дивані» Я чітко уявляю собі цю картіну поки піднімаюся на 8-мий поверх, послуговуючись обісцяним ліфтом ординарної львівської 9-типоверхівки; крізь сцики і псину таки відчувається запах справжнього домашнього затишку – смажена картопля десь між 3-ім-4-им, мясо, риба на дето шостому – йо, мен!, тут живуть люде! Люде животіють між першим і 9-м, а я мешкаю строго (і це важно!) на 8-му, і, уявляючи зовсім для себе незрозумілі картінкі, я пишу оце таке, сподіваючись, шо я колись-таки стану знаменитим футболістом.

Так склалося що я вже 3 дні (йобтвойумать!) спілкуюся з паном Гю з Індонезії (preved!!!) к-рий має певну владу (ssh -X kju@indozad.pljuk.id) в компанії Indosat але сенсу з того спілкування пакашто нема толі з-за 4-годинної різниці в часі толі лижі толі я толі йобтв.ююю. Мета - вибити хоча би одну хоча б контрольовану remote session до їхної хоча би однієї lab machine. Звісно це практичний нонсенс ібо карти на руках кажуть про галімий расклад. Корочє...
Оцей увесь коловорот спонукав мене сьогодні таки точно дати собі відповідь на питання блядь сцуко яка така різниця в часі з тією б... Індонезією?!!
І я відкрив для себе веб де найперше впала в руки Камчатка і я із жалем вигукнув на полофіса блядь! а на Камчатці вже субота сссссука...
Впрочєм і в Джакарті натоді вже було по сьомій і це значило шо крапки над цими йобаними ы автоматично шифтаюцца на наст week ібо трудовий індонезійський народ вже здеб. поринув у передвікендний коматоз де розділові знаки набагато важливіші за крапок над у.
Землетруси там пишуть новини.
На Камчатці – субота, а в Індонезії – землетруси; і якщо перше мене неабияк чіпає, то останнє – аж ніяк. Все раптом повернулося до того, що крапки над «і» набагато важливіші набагато важливіших речей. Бляццтво. Servus!!!

[...] So now I had to go cat hunting. I had always liked cats. And I liked this particular cat.
But cats have their own way of living. They're are not stupid. If a cat stopped living where you happened to be,
that meant it had decided to go somewhere else. [...]

Хто вгадає звідкіля сей excerpt - з мене пляшка Budejovicky Budvar Svetly Lezak... нєт! вру! - Pilsner Urquell!!, ой, йобтв, цеє, Львівське світле... А Андрій (remix_filosof) вже везе мені 19 пачок Gitanes Sans Filtre і, власне, я би це ніхуя не запостив до нашого прекрасного жеже, але ж бачите, просто от після 100 грамів гарного коньяку завжди почєму-то хочеться чимось публічно виєбнуццо. Я людина проста, тому і вийобуюсь преважно (а не виключно) цитатами.

Ітак, якщо вам >21, то надсилайте SMS з кодом Murakami на номер +380975690017 (Вартість смс - 6.40 грн. з ПДВ)

P.S. А осінь, люба моя Lili, починається наприкінці липня; осінь у нашому місті починається на правах гостя: із суміші дешевих жіночих парфумів, бензина, посмішок, неквапливих рухів, грамотних нот, всякого виваженого блаблабла і синього неба гламура - йобт, Lili!, я тут сиджу, бухаю дорогий коняк, видумую осінь, а ти, сука, дето там сама собі човгаєш своїми кирзяками повз своє риторичне літо замість того, шоб просто написать мені смс приблізітєльно наст. контенту: "Привет, как у тебя дела?". Так шо осінь, darling, починається саме тоді, ніїбьот.

Цитатою почну:

Hi Oleksii,thanks a lot. It would be nice to celebrate it together, because on the 9th of May 1945 was Prag liberated by armored division of the 1st Ukrainian front under command of marshal Koniv :)

Це найрозгорнутіший сенкс на мої сьоняшні поздоровлення. Від Івана з Братислави. Це той Іван, к-рий цитував Пушкіна, і це той Іван, к-рий знає про каземати Шевченка, обіцяв (після 3) напрягти своїх родичів у Чехії купити Кундеру чешською (у Франції зараз не до Кундери) і переправити мені в зручний час, знає про Покришкіна і Кожедуба і про те, що до 38-го трохи України було Чехословацькою і я тоді проспорив (не люблю історію) ужин в Soho, сука... Поставлю, накормлю, але, правда, не знаю чи зведе нас доля в Лондоні, але у звільненій Нашими з Вами Дідами Чехословаччині - стопудово. Чехії, або Словаччині - яка в хуй кому разніца... Мого діда також звали Іваном.

Але знову, як і кожного 9-го Травня, якась туга сердешна бере. І, тіпа, то немодно вже давно, і, тіпа, да нахєр воно тобі здалося, і, тіпа, це все неправда і, тіпа, є набагато достойніші герої, і, тіпа, це, може Там У Вас...

Політикою і прочіми pia desideria, звісно, можна завжди закрити свою морду і совість. Але коли на Твою Землю, Землю Де Поховані Твої Родичі, землю, яка тебе годує, заходить незнайомий усміхнений чувак з гранатою за паском... не думаю, що це найкращий час шукати компроміси і щасливу долю.

Цитатою і закінчу, буду нівїбацца банальним, но:

Обещал с войны вернуться
Сын родной своей мамане,
Сорок лет почти прождала
На сибирской стороне.

Да недавно повстречала
На Мамаевом кургане,
Третья строчка, пятый столбик
На кровавой той стене.
(конєшно шо Розенбаум)

А кому треба - вважайте вищенотоване під катом.

- Oleksii, Giambattista Di Donna… Where is a first name there?
- Giambattista…
- Are you sure?
- Hmm… No… Wait… I think Donna… :)

(продовження ще веселіше, але то надто корпоративне для лж...)

На кухні зальотний хрущ і ніч за вікном.
Хруща викинути би, але хай літає собі як хочеться йому – настрій нині в мене уміротворьонний. Ця уміротворьонность für Übermensch, і, здавалося, до чого тут я, але ж бачиш... гм...
Ну, і, ясно: кого ж, як не Пярта слухати, коли такий божествений настрій і на кухні літає хрущ.

Da pacem, Domine, in diebus nostris
Quia non est alius
Qui pugnet pro nobis
Nisi tu Deus noster.

Миру вам.

І як мені не соромно писати всякі гадості в лж... Я не знаю...